ДО ПРОБЛЕМИ РОЗУМІННЯ ЗМІСТУ КАТЕГОРІЇ «ЦЕРКОВНЕ ПОКАРАННЯ»: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ВИМІР
Науковий вісник Ужгородського національного університету
Серія “Право”
Випуск №41
В сучасних умовах суспільного розвитку відносини церкви і держави базуються на принципах свободи совісті та віросповідання, а також відокремлення церкви від держави, тому категорія «церковне покарання» стосується виключно релігійно-догматичного змісту. Проте, українська минувшина демонструє той період, коли означена дефініція була наповнена юридичним розумінням та застосовувалася церковними судами при винесені відповідних вироків.
Дореволюційна література каноністів для позначення терміна «юридична відповідальність» здебільшого використовувала категорію «церковне покарання», змістове наповнення та особливості якої в історіографічній спадщині висвітлюється не однотипно. Така ситуація спричинена двома підходами до визначення дефініції: вузьким, що враховує лише духовну сферу, та широким, що послуговується принципами світського законодавства. «Важко знайти такий інститут, – поділяючи слова німецького каноніста ХІХ ст. Генріха Фрідріха Джакобсона, писав М. Суворов, – який би мав скільки тлумачень і розумінь». На сторінках монографії «О церковных наказаниях. Опыт исследования по церковному праву», яка побачила світ у 1876 р., вчений спробував віднайти компроміс. Означена монографічна розвідка стала першою науковою роботою, яка була комплексно присвячена висвітленню не лише змісту церковного покарання, а й зосереджено увагу на видах та висвітлено мету застосування церковного покарання. На думку вченого, означена юридична категорія становить цілісний інститут, який полягає у застосовується як «реакція компетентних церковних органів влади на церковне правопорушення».
Спираючись на роботи європейських сучасників, М. Суворов окреслив межі, за які не можуть виходити церковні покарання (виходити за сферу церковного права, застосовувати матеріально-примусові, насильницькі засоби; мати випадковий характер; залежати від волі окремих суб’єктів церкви). Крім того, дослідник назвав особливості, притаманні церковному покаранню, а саме: наявність санкцій у вигляді позбавлення благ і прав, якими володіє церква (усунення від участі у спільних богослужіннях, молитвах, таїнствах, внутрішньо-церковних справах, позбавлення спеціальних прав, якими наділені окремі миряни, священнослужителі, церковні ієрархи). І, зрештою, до останньої особливості автор зарахував процес відбуття церковного покарання, як етап розкаяння, який має спонукати порушника до перегляду та осмислення здійсненого протиправного вчинку.
На закономірність існування церковного покарання вказує єпископ Сербської православної церкви Н. Мілаш: «Якщо у церкві існує самостійна законодавча влада, що покликана, в тому числі, охороняти її юридичні відносини, то у ній, у зв’язку з цим, неодмінно повинна існувати і влада покарання всякого діяння, що порушує такі відносини і перешкоджає церкві досягати поставленої мети. Одна влада без іншої не можуть існувати, так як закон без зовнішньої санкції буде порожнім словом». Безперечно, кожен суб’єкт церковних відносин повинен дотримуватися відповідного законодавства. Однак, якщо він порушив його норми, і, в той же час, прагне продовжувати входити до церковної спільноти, то має понести відповідне покарання.
Дещо інше розуміння поняття «церковне покарання» демонструє А. Павлов. Під ним вчений розуміє «відлучення», адже «сутність такого покарання полягає в тому, що порушник норм церковного права позбавляється або всіх, або тільки деяких прав і благ, що йому належали як члену церковної громади». Відлучення каноніст поділяє на два види: повне, яке полягає в абсолютному виключенні порушника із числа осіб, що належать до церкви, або неповне, коли винний позбавляється тільки окремих прав і благ, якими володіє церква. Як перший, так і другий вид покарання нівелюються у разі досягнення своєї мети – розкаяння та виправлення порушника.
Відмінну стратифікацію церковних покарань наводять сучасники А. Павлова М. Суворов та Н. Мілаш. Перший вважав, що покарання у сфері регулювання церковних відносин утворюють систему, яка складається із двох груп. До першої він зарахував загальні церковні покарання, які можуть бути спрямовані проти всіх суб’єктів церковної спільноти у випадку вчинення ними правопорушення; до другої – спеціальні покарання дисциплінарного характеру, спрямовані проти церковних кліриків та церковних посадовців.
Більш детальну класифікацію знаходимо у каноніста початку ХХ ст. І. Берднікова. За суб’єктом вчинення церковного правопорушення він поділив церковні покарання окремо для мирян і окремо для кліриків: за предметом церковного покарання – виключення із стану мирян чи кліриків (велике відлучення обо анафема), позбавлення певних прав і благ, які притаманні відповідному стану (мале відлучення), обмеження у церковних правомочностях (епітимія); за ступенем тяжкості – суворі покарання, що характеризуються позбавленням станових прав та м’які покарання, що характеризуються лише обмеженням певного блага.
Слід зауважити, що для представників церковного кліру та мирян існує диференціація форми застосування покарання за одне і те саме правопорушення. Так, для осіб духовного стану, які здійснили церковне правопорушення (гріх), чи ухилилися від дотримання покладених на них службових обов’язків, в основному застосовуються покарання у вигляді позбавлення сану або заборони здійснювати священнослужіння. За той самий проступок на клірика не можна одночасно покладати ще одне покарання, яке застосовується до мирянина за аналогічне діяння, адже в церковному праві, як і в сучасній кримінально-правовій парадигмі, забороняється притягувати до відповідальності правопорушника двічі за один і той самий злочин (Наум 1:9, 25 правило Святих апостолів, 3 канон Василя Великого).
Думки каноністів також розійшлися при визначенні мети церковного покарання. На думку І. Бєрднікова, метою церковного покарання є відновлення церковної законності. Причинно-наслідковий зв’язок між вчиненим протиправним діянням і юридичною відповідальністю простежував і Н. Мілаш. «Як у будь-якому суспільстві, так і в церкві, – стверджував каноніст, – якби не осуджувалися злочини окремих віруючих і не утримувалася влада силою закону, то правопорушники могли б втягнути за собою в злочинну діяльність і інших членів церкви та, в такий спосіб, порушити її існуючий статус». Відтак бачимо суто позитивістський підхід до визначення мети покарання, з яким категорично не погодився М. Суворов. Вивчивши санкційні норми різноманітних джерел церковного права, вчений дійшов до висновку, що метою церковного покарання може бути лише виправлення винуватого порушника.
До думки М. Суворова прихильно поставився сучасний російський каноніст В. Ципін. «Особливість покарання, що застосовується духовними судами, полягає в тому, – пише богослов, – що головна мета їх не у відплаті і, навіть, не в захисті церковного люду від злочинних дій, а у лікуванні хворобливих станів душі самих грішників.
Не визначаючи змісту самої дефініції, дореволюційний вчений М. Красножен досить вдало виокремив характерні особливості церковного покарання, до яких зарахував: гуманність покарання; виправлення винного, а не помсту за скоєне чи відшкодування збитків; позбавлення певних благ, якими володіє церква; призначається лише духовною владою; спрямовується тільки на представників церковної спільноти, що скоїли відповідне своєму стану правопорушення.
Таким чином, аналіз наукових надбань дореволюційних, сучасних українських та зарубіжних теоретиків, істориків права, каноністів свідчить про те, що наука, яку кожен із них презентує, не спромоглася впродовж сторіч виробити спільну позицію щодо змісту актуальних для нашого дослідження термінів та категорій. Особливо це характерно для термінології церковного права. З одного боку, богослови, що найбільше доклалися до цієї сфери, надавали їм переважно релігійного звучання, а з другого, – вчені-юристи схилялися до вироблення винятково наукової термінології без урахування позиції історіографів церкви. Глибока наукова робота, яка б синтезували здобутки одних і досягнення інших, ще чекає на свого майбутнього дослідника.
Розгляд означених категорій з позицій церковного права продемонстрував, що каноністи для позначення юридичної відповідальності послуговуються категорією «церковне покарання», змістове наповнення та особливості якого в церковно-правовій та історіографічній спадщині характеризуються мало розробленістю. Поодинокі дефініції, що зустрічаються у дореволюційній та сучасній літературі, засвідчують спроби лише окреслити, але не вирішити проблему.
Відсутність ґрунтовних досліджень, присвячених теоретичному аналізу категорії «церковне покарання», не завадила вченим зосередити свою увагу на питанні його класифікації. Різні авторські підходи до розподілу гостро пронизують церковно-правову літературу. Єдиною позицією, на якій зійшлись усі науковці, став поділ за суб’єктним складом на покарання для кліриків та покарання для мирян. Окрім того, знаходимо спроби визначення мети та характерних рис церковного покарання, з якими в тій чи іншій мірі можна погодитися.
Узагальнюючи не багаті наукові надбання дореволюційних, сучасних українських та зарубіжних істориків права, каноністів щодо визначення змісту поняття «юридична відповідальність за церковне правопорушення», ми спробували окреслити власне його розуміння. На нашу думку, – це церковне покарання, що застосовується церковно-судовою владою до представника церковної громади, який порушив її норми, і полягає у передбаченому нормами церковного права обмеженні або позбавленні певних прав і благ, якими володіла особа як суб’єкт церковних відносин, спрямований на розкаяння та виправлення правопорушника. Позаяк у церковно-правовій літературі розуміння юридичної відповідальності зводиться до категорії «церковне покарання», то наведену нами дефініцію правомірно використовувати і для позначення відповідальності за церковні правопорушення.